«Сім’я теж воює. Просто своєю, невидимою війною»,- капелан 118 бригади ТРО Володимир Рідний про службу та допомогу сімʼям військових

«Ми не можемо просто забрати людину з війни й сказати: все, тепер ти відновлений»

Війна змінює не одну людину, а цілі родини. Володимир, капелан 118 окремої бригади ТрО, двічі пережив поранення, втрату батька, служить разом із двома рідними братами та щодня працює з військовими й їхніми сім’ями. Для нього капеланство давно вийшло за межі розмови про віру. Це про присутність поруч із людиною у найскладніші моменти, про підтримку військових, їхніх дружин і дітей, про повернення після поранення, полону чи фронту та про те, що відбувається з людиною, коли безпосередня загроза минає. Саме тому Володимир разом із командою розвиває «Фенікс» — програму відновлення для дітей Захисників, військових, ветеранів та їхніх родин.

Війна триває вже багато років, і Україна поступово стикається з питанням, яке раніше не мало такого масштабу: як не просто допомогти людині пережити війну, а повернути їй можливість повноцінно жити після неї? Про власний досвід війни, невидимі наслідки для родин, дітей, «Фенікс» та необхідність створення в Україні системи довготривалого гуманітарного відновлення ми поговорили з Володимиром.

Військовий, поранений, син і капелан: що змінює власний досвід війни

Ви військовий, капелан, двічі поранений. У вас двоє рідних братів, і ви всі троє служите у 118 окремій бригаді ТрО. Ви також пережили смерть батька. Як цей особистий досвід змінив ваше розуміння людини на війні — її страху, втрати, витривалості та потреби в підтримці?

Війна навчила мене однієї дуже простої речі: кожен військовий — це, насамперед, людина. Не тільки боєць, не просто номер у списку, не якась посада. Це чоловік або жінка, у яких є мама, тато, дружина, чоловік, діти, брати, сестри.

Рідний із братами, мамою та своєю собакою Хантером

Я сам двічі був поранений. Перше поранення отримав під Бахмутом — уламок пройшов через стегно. Через два дні після цього помер мій батько. Друге поранення було вже під час артилерійського обстрілу — постраждали руки та інші частини тіла, була контузія. Після лікування я знову повернувся до капеланства.

Тому сьогодні, коли я говорю з військовим, я розумію не тільки його слова. Я розумію його мовчання. Розумію, коли людина каже: «Все нормально», хоча насправді всередині зовсім не нормально. Мабуть, саме тому для мене найважливіше — бути поруч. Іноді людині не потрібна довга розмова. Їй потрібно знати, що вона не сама.

Після другого, важкого поранення що ви зрозуміли про відновлення такого, чого неможливо зрозуміти, просто працюючи з військовими як капелан?

Після другого поранення я зрозумів, що відновлення — це набагато більше, ніж вилікувати тіло. Лікарі можуть зробити свою роботу, зняти біль, загоїти рани. Але залишається особистість, яка повертається додому вже іншою.

І тоді виникає питання: а як їй жити далі? Як знову бути чоловіком, батьком, сином? Як спілкуватися з людьми? Як засинати? Як реагувати на звичайні речі?

Тому я не дуже люблю вислів «повернутися до нормального життя». Після війни людина не завжди може повернутися до життя, яке було раніше. Натомість їй потрібно допомогти побудувати щось нове у власному житті.

Що сьогодні, на вашу думку, ми неправильно розуміємо про наслідки тривалої війни для людини?

Ми часто думаємо, що наслідки війни — це поранення, ампутації, контузії, ПТСР.

Але є ще величезний пласт того, що не помітне відразу. Найперше — це роки очікування. Для дружини, яка щоночі чекає дзвінка. Для дитини, яка звикає, що тато постійно десь далеко. Для матері, яка живе від одного повідомлення до іншого. Для самого військового, який повертається додому, але частина його все ще залишається там.

Війна змінює не одну людину, вона змінює цілі сім’ї. Саме тому ми й почали розвивати проєкт «Фенікс» не тільки для військових, а й для їхніх родин.

Родина теж воює: що відбувається після повернення військового

Ми звикли говорити про військового як про окрему людину. Але коли один із членів родини роками воює, поранений, потрапляє в полон або не повертається, війна фактично стає досвідом усієї сім’ї. Що ви бачите у своїй роботі?

Сім’я теж воює. Просто своєю, невидимою війною. Дружина чекає, діти сумують, батьки переживають. Іноді люди роками живуть у режимі постійної тривоги.

Ми бачимо, наскільки родинам не вистачає звичайного спілкування, можливості просто побути серед людей, які розуміють їх без зайвих пояснень. Саме тому ми намагаємося виводити людей із постійного воєнного контексту і показувати, що життя — це не тільки війна.

Що відбувається з родиною в момент повернення військового? Чи достатньо просто повернути його додому?

Ні. Повернення додому — це тільки перший крок нового етапу. За час війни змінюється і військовий, і його дружина, і діти. Усі змушені були навчитися жити окремо один від одного, кожен отримував свій досвід.

І коли військовий повертається, їм потрібно знову навчитися бути сім’єю.

Тому я вважаю, що підтримка має бути не одноразовою. Не можна сказати людині: «Ти вже вдома, значить, усе добре».

Діти Захисників: як війна змінює дитинство

Ви працюєте з дітьми Захисників. Який страх або реакцію дитини дорослі можуть не помічати або неправильно трактувати?

Діти часто не говорять прямо: «Мені страшно». Вони можуть стати дуже мовчазними або, навпаки, надмірно активними, можуть намагатися бути надто дорослими. Іноді дитина просто перестає психологічно бути дитиною, тому що рано навчилася переживати дорослі речі.

Саме тому у «Феніксі» для мене дуже важливо, щоб дитина могла просто бігати, сміятися, займатися спортом, ходити в гори, спілкуватися з іншими дітьми. Програма «Фенікс» уже включає такі формати роботи з дітьми Захисників.

Як зрозуміти, де закінчується нормальна адаптація до війни і починається проблема, яка може проявитися через роки?

Я б не ставив діагноз, лише аналізуючи поведінку. Дитина може добре вчитися, займатися спортом, спілкуватися і при цьому мати всередині тривогу.

Потрібно дивитися не тільки на те, чи дитина усміхається. Слід дивитися, як вона спить, як реагує на стрес, чи має друзів, чи може говорити про свої емоції, чи зберігає інтерес до того, що раніше любила.

Якщо є серйозні або тривалі зміни, треба не чекати, поки проблема стане великою, а звертатися до фахівців.

Чому для відновлення дитини часто недостатньо простої психологічної консультації? Що дає «Фенікс»?

Ми не просто привозимо людей у гори. Ми хочемо створити середовище, де людина може видихнути, побути серед тих, хто її розуміє, отримати психологічну підтримку, займатися фізичною активністю, спілкуватися, перейняти новий досвід.

Іноді людину потрібно просто на кілька днів витягнути з того середовища, у якому вона постійно живе.

У «Феніксі» ми працюємо і з дорослими, і з дітьми, а програма передбачає табори, ретрити та інші формати відновлення.

«Фенікс» як модель майбутньої системи відновлення

Якщо подивитися на «Фенікс» не як на окремий проєкт, а як на маленьку модель майбутньої системи відновлення, які її елементи Україні потрібно масштабувати?

Я думаю, що Україні потрібно вчитися відновлювати людину комплексно. Не тільки психолог. Не тільки лікар. Не тільки священник. Не тільки соціальний працівник.

Потрібне середовище, де все це може працювати разом. І ще одна дуже важлива річ — людина не повинна відчувати себе проблемою, яку держава повинна «полагодити». Ми повинні допомогти їй знову відчути себе частиною суспільства.

Чи має держава наразі працюючу систему, яка може супроводжувати людей не кілька місяців після кризи, а роками?

Я бачу багато людей і організацій, які роблять дуже важливу роботу. Але масштаб виклику величезний. Війна вже торкнулася мільйонів людей, і її наслідки не закінчаться разом із припиненням бойових дій.

Тому нам потрібна система, яка працюватиме роками, а не тільки в перші місяці після поранення чи повернення.

Це стосується не лише ветерана. Це стосується його дружини, дітей, батьків.

Хто має відповідати за гуманітарне відновлення людини після війни?

Відповідальність має бути спільною.

Держава повинна створювати систему. Громади — бути поруч із людьми. Медики — займатися фізичним здоров’ям. Психологи — ментальним. Церква може давати духовну підтримку. Громадські організації — створювати живі спільноти та конкретні програми. Але головне — щоб ці структури не працювали кожна сама по собі.

Людину не можна розділити на «тіло», «психіку», «сім’ю» і «духовність». Це одна людина.

Чи не ризикуємо ми зробити ту саму помилку — лікувати наслідки окремо, замість того щоб бачити їх як одну систему?

Саме в цьому я бачу одну з найбільших проблем.

Поранення може впливати на психологічний стан. Психологічний стан — на сім’ю. Проблеми в сім’ї — на повернення до роботи і суспільства.

Це все пов’язано. Тому наше завдання — не просто лікувати окремі наслідки. Наше завдання — допомогти людині знову навчитися жити.

І я думаю, що саме зараз Україна має почати будувати цю систему, не чекаючи завершення війни.

Ми вже маємо людей, які повертаються з фронту. Вони вже поруч із нами. І від того, наскільки правильно ми допоможемо їм сьогодні, залежатиме те, яким буде наше суспільство завтра.

Система довготривалого відновлення в Україні

Який сценарій вас найбільше лякає, якщо ми зараз не побудуємо систему довготривалого гуманітарного відновлення?

Фото: табір «Фенікс» від 118 обр ТРО, сходження на Говерлу

Мене найбільше лякає, що ми можемо відбудувати міста, але не відновити людей. Я бачу, як війна змінює людину, і знаю, що просто повернутися до мирного життя часто недостатньо.

Якщо ми не дамо людям можливості прожити цей досвід і відновитися, його наслідки залишаться в сім’ях, стосунках і в суспільстві. Тому для мене гуманітарне відновлення — це насамперед про людину.

Якщо ми зробимо все правильно, що для вас означатиме «відновлена людина» через десять років?

Для мене відновлена людина — це не та, яка забула війну. Це людина, яка після всього пережитого може знову нормально жити.

Я хочу, щоб дитина, яка сьогодні приїжджає у «Фенікс», не росла з відчуттям, що вона жертва, або з комплексом неповноцінності чи, навпаки, завищеними очікуваннями від оточуючих. Це дуже небезпечна позиція. Ми хочемо показати дітям, що є життя поза війною та її наслідками.

Щоб через десять років ця дитина реалізувала свої мрії, створила свою сім’ю, опанувала професію, втілила свої плани. Щоб вона могла бути щасливою і не перебувала постійно в контексті війни. Те саме стосується родини військового. Для мене дуже важливо, щоб родини не розпадалися, щоб діти пишалися своїми батьками, а військовий, повертаючись додому, знав, що його там чекають і про його родину піклуються.

Ми не можемо просто забрати людину з війни й сказати: «Все, тепер ти відновлений». Відновлення — це процес. І якщо через десять років наші діти будуть готові до майбутнього, наші ветерани залишатимуться спеціалізованими, родини будуть разом, а суспільство не буде ділитися на «військових» і «цивільних» — тоді можна буде сказати, що ми зробили свою роботу. Бо наша мета — не просто пережити війну. Наша мета — навчитися жити і бути щасливими попри загрози.